Надано Luce Cinecità
«Питання, які ми порушуємо сьогодні — ті самі, що ми обговорювали раніше. Я досі не знаю, як до них підійти та як їх представити. Я спробував розвивати одну з цих тем у «Червоній пустелі», але я аж ніяк не вважаю, що розкрив ї. Це лише початок цілого ряду проблем та суперечливих аспектів нашого сучасного суспільства, лише спроба показати той спосіб життя,
що ми зараз ведемо. З іншого боку, навіть Ви, Ґодаре, знімаєте дуже сучасні фільми, та Ваш підхід до цих проблем свідчить про Вашу потребу в розриві стосунків з минулим».
Це одна з відповідей, яку Мікеланджело Антоніоні дав своєму колезі Жану-Люку Ґодару в інтерв'ю для «Кінозаписника» (1) (фр. Cahiers du Cinéma) у 1964 році. Там він також коротко розкрив позицію обох режисерів щодо тем не тільки суспільних, але й тих, що пов'язані з їх творчою діяльністю.
Також цікавим є коментар Рональда Барзеса щодо цього інтерв'ю: «Коли ти, Антоніоні, заявив в інтерв'ю з Ґодаром, що «Я відчуваю необхідність у вираженні реальності шляхами зовсім не реалістичними», ти підтвердив правильне сприйняття почуттів: ти не нав'язуєш їх, але й не заперечуєш.
Така логіка надає твоїм фільмам надзвичайної тонкості: твоє мистецтво в тому, щоб завжди залишати місце для роздумів про його сенс. Саме так ти відповідаєш на виклик наших часів: ані категорично, ані беззмістовно».
Одна з рис актуальності — це потреба у відстороненні від минулого. Тож сучасному художнику потрібно налаштуватися на дух саме свого часу, віддаляючись певною мірою від того, що йому передувало. Тому показово, що такий майстер як Антоніоні завершує кар'єру саме короткометражкою
«Погляд Мікеланджело» (2004), яка вважається його заповітом. Антоніоні зображує себе, використовуючи дублера, в той час як сам відвідує Гробницю папи Юлія ІІ у базиліці Сан-П'єтро-ін-Вінколі в Римі. Кінорежисер, на якому залишили свої відбитки старість та інсульт, який уразив його за двадцять років до того, входить до безлюдної церкви. Він, човгаючи ногами, наближається до Мойсея, роздивляється кожну деталь скульптури, аж поки не піддається й не йде на прямий контакт ― тремтливо торкається статуї.
Справжній головний герой фільму ― тиша, яка стає істинним даром пошани цьому шедевру, у якого, як це вже укладено традицією, Мікеланджело запитує: «Чого ти не розмовляєш?!». Антоніоні ототожнює себе з неперевершеною красою статуї, яку неможливо перенести в життя, передати словами. Шляхом складних технічних втручань він створює
саме ту тишу, яка йому необхідна. Він нейтралізує міський галас та зберігає звуки доречні та значущі ― своє дихання, невпевнені кроки та шаркання по нефу, покашлювання, дзенькіт обручок на мармурі з Каррари (2) та скрип лавок. Таким чином погляд Мікеланджело перетворюється на звук.
Що сталося з духом «сучасного» режисера, який непокоївся в Антоніоні з 1960-х років? Що він вкладає в цю дань любові до витвору мистецтва свого тезки з епохи Відродження? Це покаяння старої людини чи момент усвідомлення, хоч і таємного, проте непорушного зв'язку з традицією минулого, який притаманний навіть тим, хто дивиться в майбутнє? Той факт, що робота Антоніоні примушує нас ставити перед собою такі питання, вже є початком відповіді на них.
(1) Впливовий французький журнал, заснований 1951 року Андре Базеном, Жаком Доніоль-Валькрозом та Жозефом-Марі Ло Дюка.

(2) Місто Каррара знамените покладами білого мармуру. Каррарський мармур відомий ще з античних часів (Римський Пантеон складений з мармуру Каррари). Ряд відомих скульптур часів Відродження, зокрема «Давид» Мікеланджело, також виконані з каррарського мармуру.
Лука Фйоре
Мікеланджело Антоніоні, «Погляд Мікеланджело»
Фотографії робіт в експозиції: Ivan Avdeenko Photography
Митець
Мікельанджело Антоніоні
Італійський режисер, сценарист, автор.
(1912-2007)